Тея була маленьким ельфом. Рудоволоса, зеленоока і завжди замурзана. Як не подивишся на неї – ніс у пилку, на щоках веснянки, а очі випромінюють веселих сонячних зайчиків – навіть коли вона вдає, що сумує. Зазвичай її срібляста сукня переливалася різними кольорами у світлі сонячних променів. Та сьогодні блиску не було – сукня була забруднена тванню, землею і травою.
Тея була наймолодшим ельфом у цьому Лісі, хоча жила тут вже дуже-дуже давно. Вона вперто не хотіла дорослішати, з власної волі залишаючись дитиною вже багато-багато років. В цьому Лісі взагалі було так заведено: кожен його мешканець міг сам обирати, коли йому дорослішати, і з якою швидкістю рухається для нього час – адже це був чарівний Ліс. І Тея, яка побажала вічно залишатися дитиною, робила свій Вибір.
Сьогодні Тея сховалася під корчем, заплющила очі й уявила, що тіло стає прозорим, повністю зливається з навколишньою картиною – її руде волосся стало деревного кольору, срібляста сукня ще більше потьмяніла і стала схожою на валун, що лежить неподалік. Навіть яскраві, зелені очі з світлячками, що в них танцюють, не могли видати її – вони були заплющені.
Повз неї з голосним щебетом пролетіла зграйка різнокольорових веселих птахів. Кілька разів покружлявши навколо галявини, вони дружно сіли на найближчий розлогий кущ і продовжили щебетати, але тепер уже якось по-діловому, наче проводили важливі пташині збори.
Тея ще більше зачаїлася у своєму укритті. Вона дуже пишалася собою – адже різнокольорові веселі птахи її не помітили, а отже, вона сховалася по-справжньому добре.
Взагалі, хованки – це була її улюблена гра. Вона любила ховатися від усіх, коли їй було весело, щоб ніхто не завадив її веселощам. Вона ховалася, коли їй було сумно – щоб ніхто не надумав її веселити. А ще вона ховалася, коли їй було самотньо – потай сподіваючись, що, можливо, цього разу хтось її знайде. Та останнім часом її чомусь ніхто не знаходив…
Тим часом птахи закінчили свою нараду, і, стрімко зірвавшись із куща, помчали в глибину Лісу. Тея знову залишилася сама. Вона почувалася неймовірно самотньо. Почекавши ще трохи, вона потрошки почала вибиратися зі свого укриття. Гра вдалася – вона так здорово сховалася, що її знову ніхто не знайшов.
На її замурзаному личку швиденько промайнули кілька емоцій. Щира дитяча радість змінилася надутими губками. Та вже за мить обличчя її знову прояснилося, а в куточках очей заблищали іскри цікавості. Тея була веселим маленьким ельфом, і вона просто не вміла довго сумувати. Час було придумувати нову гру.
Та раптом вона почула якісь нові звуки. Це не було щебетанням птахів, які нещодавно так стрімко залишили галявину, не були шелестом трави, шумом дощу чи дзюрчанням струмка – і водночас було всім цим одночасно. Наче всі звуки Лісу невловимим чином злилися в якусь дивовижну мелодію, давно забуту, але дуже близьку, знайому. Мелодію, що Тея знала, але ніяк не могла згадати звідки.
Тим часом звучання наростало, ставало гучнішим, упевненішим… Зачарована музикою, Тея почала згадувати. Ця музика безумовно їй щось нагадувала – щось дуже живе, тепле, дитяче й радісне… Щось, що було в її житті багато-багато років тому… Але тоді, багато років тому, мелодія звучала по-іншому. Вона була тоншою, у ній не було такої могутності та всеосяжності… То водночас у цій новій, потужній мелодії не вистачало якихось нот – Тея це точно знала… Чогось важливого, що було тоді…
Перед очима Теї плили яскраві образи – образи часів, коли Ліс був зовсім молодий… Вона танцювала, кружляла на залитій сонцем галявині, а молоді дерева хиталися їй у такт. А поруч кружляла ще одна дівчинка. Її волосся переливалося золотом, сіро-зелені очі блищали, а Мелодія Лісу слідувала за нею невідступно, і з кожним її кроком у Лісі все оживало й починало співати. Це була Та, Хто Створила Цей Ліс. Дала йому свободу Бути, Рости й Розвиватися. Богиня Чарівного Лісу, Його Господиня.
І Тея згадала. Згадала, як вона танцювала й гралася з Господинею Лісу на галявині, як разом із Русалками вони плавали в Глибокому Озері й відвідували на Високій Горі Мудрого Дракона. Як щебетали разом із Лісовими Птахами, залазили на Найвище Дерево, і, взявшись за руки, широко розправивши крила, літали над Лісом. Як сиділи біля Багаття Творчості, і вигадували нові історії та пісні разом з іншими дівчатками та хлопчиками – Ельфами, Феями та Чарівниками…
Тея згадала, як Та, Хто Створила Цей Ліс, почала потроху дорослішати. І разом із нею почав дорослішати весь Ліс. Юна Господиня Лісу все більше захоплювалася Зростанням і Розвитком Усього, Що Навколо. Вона вирощувала Високі Дерева, стежила за чистотою Глибокого Озера, впорядковувала Стежки і Галявини, створювала Школи для всіх мешканців Лісу. Вона ставала Дорослою і Відповідальною. А Тея не хотіла бути такою. Вона хотіла залишатися дитиною, вона хотіла продовжувати Грати.
Одного разу вони грали в хованки. Господиню Лісу завжди легко було знайти – увесь Ліс навколо неї видавав її присутність своїми піснями й танцями. Тея ж уміла ховатися дуже добре. Того разу вона сховалася на дні Глибокого Озера, прикинувшись сплячою Русалкою.
Тея згадувала, як довго шукала її Господиня Лісу. Того разу вона її не знайшла, і навіть голосно сказала: “Тея, ти виграла! Я так довго не можу тебе знайти, а мені вже час займатися іншими справами, виходь!”. Але Тея твердо вирішила – вона не вийде, поки Господиня Лісу її не знайде.
Вона так і не вийшла – ні тоді, ні наступного разу. Час минав, Ліс ріс і змінювався, а Тея впродовжувала грати в хованки…
Усі ці спогади пронеслися в одну мить. Скільки часу минуло? Тея не могла сказати. А тим часом мелодія Тієї, Хто Створила Цей Ліс, ставала дедалі яскравішою і насиченішою. І водночас Тея розуміла дедалі виразніше – у цій мелодії не вистачало дуже важливих нот. Ці ноти – вони раптом заграли в неї всередині, і Тея, сама того не помічаючи, почала співати…
Вона співала – і весь Ліс навколо відгукувався на її пісню. Дерева, позіхаючи, потягувалися, тихим шелестом вплітаючись у гармонію звуку. У них, як і в кожного мешканця Лісу, від цієї пісні на душі ставало дедалі тепліше, і кожну клітину кожної істоти наповнювало дзвінке почуття Радості.
Радість розливалося по всьому Лісу, і так тиха радість дісталася до Високої Гори, де жив Мудрий Дракон. З Високої Гори було видно весь Ліс, і улюбленим заняттям Дракона було спостерігати з висоти за його мешканцями, помічаючи кожного окремо й усю картину цілком.
Тут і зараз Дракон спостерігав цікаву й радісну картину – на Веселій Галявині Господиня Лісу співала, танцювала й гралася з Теєю, Феєю Радості.
Багаторічна Гра в Хованки завершилася. Радість знову наповнювала весь Ліс. Очі Мудрого Дракона посміхалися – він знав, що сьогодні Чарівний Ліс знайшов дещо цінне. І тепер мешканці Лісу готові до нових, ще більш захопливих ігор.